Родина

Мои Хорлы (1897 - 2007)

I.
Селенье, где явился я на свет,
По-тюркски означает "место змей",
Как говорят, там было очень много
Желтобрюхов, его облюбовавших
И греющихся под лучами солнца
На узком перешейке, что при въезде.
Там был когда-то бойкий "хлебный порт"
С исконным именем своим,
С амбарами из кирпича и камня,
Заполненными золотом зерна
Таврийской ароматнейшей пшеницы,
Знакомой хлебным гаваням Европы
Лет сто тому назад и еще раньше.
Как говорили пожилые люди,
Там был свой банк и даже синемА,
Таможня, ресторации, где устриц,
Как в Ницце и Одессе, подавали,
Выращивая их на мелководье,
Прогретом солнцем, щедрым на тепло.
Тех устриц было чрезвычайно много,
Так много, что пришлось их вывозить
С годами - к вящей радости гурманов -
В Европу, в трюмах быстрых кораблей,
А также - на борту аэропланов,
Освоенных племянником Хозяйки
Хорлов, той самой Софьи фон Фальц-Фейн.
В подвалах-погребах, отрытых в глине,
С зимы заполненных кусками льда,
Того, что в стужу море покрывал,
С морской травой - камкою вперемешку,
Хранилось очень много битой птицы,
Бараньих туш, говяжьих четвертей,
Яиц куриных, сливочного масла,
Вод минеральных, водки и вина,
А также фруктов и, конечно, винограда...
Хорлы цвели, особенно весною:
В конце апреля и начале мая
В сирени ароматах утопая,
И в окаймленьи красоты степных тюльпанов.

II.
Цвели и славились, пока не громыхнуло
В том приснопамятном семнадцатом году.
А в девятнадцатом Хозяйку порешили
Ночной порой - из банды Тарана
( Лихого - удалого партизана ) :
Старуха не уехала в изгнанье,
Любя свой край, не причиняя зла,
Надеясь на людскую благодарность
За неизменно добрые дела...
Её той ночью тайно схоронила
На кладбище (без холмика) служанка,
Запомнив место, чтобы рассказать
Несчастной внуку, Эдуарду фон Фальц-Фейн,
В году восьмидесятом, олимпийском,
К прибытию которого Хорлы
Приобрели известность, как Ривьера
Районного масштаба и комфорта:
Из сплошь зон отдыха и пионерских лагерей
Для обретенья черноморского загара
И укрепленья драгоценного здоровья.
Здесь появилась и погранзастава -
Чтоб мышь не прошмыгнула незаметно
Ни - в море, ни обратно - из него.
Порт захирел, затеяв перевалку
Песка морского из бычков гнездовий,
Что круглосуточно гребли землечерпалки,
Лишая рыб и корма, и покоя,
Их отгоняя к тихим берегам
Далекой Турции, не делавшей такое...
Песок же увозился в ближний Крым
На беспрерывной веренице самосвалов,
Но все равно его там не хватало,
Где химиндустрии вздымался исполин.

III.
Так было до скончанья перестройки.
Потом всё рухнуло, почти что в одночасье.
У зон и лагерей сменились хозяйва,
Их превратив в прибрежные отели,
Где номера - на одного и на двоих,
Где бары - с очень жестким барбекю,
С коктейлями неясного состава.
А вскоре появились кришнаиты
В оранжевого цвета одеяньях.
Сельчане стали все "купи - продай",
Вступив друг с другом в состязанье:
Кто - подороже, значит, и - богаче.
Куда-то подевалось дружелюбье,
Во взглядах - напряженье с хитрецой:
Чего ты стоишь ? Сколько с тебя взять?
..............................................................
И мне уже не хочется бывать там,
Неинтересен стал мне гул прибоя,
Не радует лазоревый рассвет,
Закат малиновый мне душу не тревожит,
И лишь могилы мне родных людей
Влекут порой взор мысленный к себе:
Спокоен и покорен я судьбе,
Меня ведущей до скончанья дней....

28.12.2007 г., Одесса

Моя Україна

У кожного своя, окрема Україна.
І, все ж таки, в усіх вона - одна.
І, слава Богу, що вона єдина,
І в серці гордості бринить іще струна.

Від гір Карпатських до донецьких кряжів,
Від Сумщини до древніх Кримських гір
Ще не лунають гасла конче вражі,
Ще, хоч худенький, а триває мир.

Не дай вам Бог - піти брат проти брата,
Хай краще небо упаде в Дніпро!
Хай буде затишно в палаці і у хаті,
Ворогування хай не винищить добро.

Нехай існують мирно діалекти,
Говірки, інших мов різномаїття,
Не треба нам ні "трійки", ні Конвенти,
Ні "фахівці" з питань кровопролиття.

Єднаймося, брати мої і сестри,
Ми - українці, є такий народ!
Так, ми поділені на щаблі та на верстви,
Та в нас - єдиний генетичний код.

Він містить в собі рідкісну відвагу,
Незламність у запеклому бою,
До сивих воїнів - пошану і повагу
І товариськість у чужім краю.

Де б не були ми - нас не залякати
Нуждою, працею, що зранку до темна,
Лише б живі були брати і мати,
І Україна, що у нас одна...

Ода степи и Днепру

Влюбленный в степь, страшусь я леса,
С зеленой ратью вековой,
Мне суховей – седой повеса,
Милей, чем леший – страж лесной.

И эти в ковыле курганы,
И баб тех скифских, что на них,
Я ни за что менять не стану
На прелести в краях иных.

Люблю я степь: прозрачный воздух дрожит,
Я от полыни пьян,
Фатаморганой* растревожен мой мозг,
Вокруг сухой бурьян…

Но вон, гляди! Меж тополями
Блеснула лента серебра,
А вот и чаечки над нами
Кричат:»Вода, Днепра вода!»

Мой чудный Днепр, о мой Славутич!
Растекся по степи сухой,
Чтоб жажду утолить могучей
Земли, до боли мне родной.

Ни Рейн, ни Рона, ни Дунай
С тобой, Данаприс, не сравнятся:
Ни чистотой, ни глубиной, ни мощью
Им не потягаться с тобой…
Ты животворен, щедр без меры,
Воспет и в прозе, и в стихах
И я, коленопреклоненный,
Пью из тебя, чтоб чище стать.
1976

Михаил Юрьевич Лермонтов: "Но я люблю - за что, не знаю сам - Ее степей холодное молчанье, Ее лесов безбрежных колыханье, Разливы рек ее, подобное морям."

Степові тюльпани

В степу, що поринає в море,
Серед зеленої трави
Зачервоніли острови,
Іду до них, як в давню пору.
Все ближче, ближче - ось вони!
Весняні красені червоні.
Їх ще не потоптали коні
І люди тут ще не були.
Тюльпани степові мої!
Ви - кров землі, ви - кров козацька,
Тут не одна могила братська
З'явилась після тих боїв...
Зриваю вас і серце крає
Раніше невідомий сум
За тим, хто є, і тим, хто був,
І ще за тим, кого не знаю.
Як я вас, також і мене
Чиясь рука колись зірве,
Пробачте, чорноокі,
Що вас коханій віднесу
І вашу їй віддам красу,
Свій загубивши спокій.

Мрії мої

Хотів би я понад усе
Знов стати юним і красивим,
Розстатися з собою сивим
Десь поблизу Шампз Eлізе.
Повільно злитися з юрбою,
Немовби розчинившись в ній,
З моста у Сену головою
Пірнуть під верески повій,
На дні надибати перлину -
Таємну мрію всіх жінок
І, повернувшись в Україну,
Зробити вирішальний крок -
Напнути білії вітрила
На яхті з назвою "Буття"
І, поки крига шлях не вкрила,
Пливти за обрій, до злиття...

На Чорнечій горі

На Чорнечій горі, над Дніпром,
Звідки зорі такі неозорі,
Він стоїть з похмурнілим чолом,
Мов застигший в незмірному горі.

Швидкоплинно майнуло життя,
Пропливло, наче чайка, за обрій
Та не знають вірші забуття,
Доки люблять їх люди добрі.

О вірші! В них - і стогін, і біль,
І відлуння палкого кохання.
І стікається люд звідусіль,
Щоб покласти квіти на камені.

Плине Дніпр, минають роки,
І повільно крокують тумани.
Він стоятиме довгі віки,
Як зажурений батько. Над нами...

Весною

Весною граки прилетять
І сонце зігріє теплом,
Я вийду тебе зустрічать,
Кохана моя, за село.

Приїдеш, така ж, як колись -
Усміхнена і чарівна
І мовиш "Та ти не журись,
Мій любий, що я вже жона.

Востаннє мене покохай,
Палким поцілунком зігрій,
І лихом не поминай,
Про зустріч таємну не мрій."

Не зможу, моя дорога,
Не зможу, єдина моя!
Життя бо без тебе - нудьга,
Мов довгая ніч, що без дня.

Весною граки прилетять
І сонце зігріє теплом,
Я стану тебе виглядать,
Єдина моя, за селом...